Never Again 2.0
Україна прагне реалізувати себе як європейська демократична країна, побудована на засадах верховенства права. Безумовною передумовою цього є завершення війни.
Звільнення всієї території України і завершення воєнних дій не означає завершення війни. І річ не лише у відшкодуванні завданої шкоди і покаранні винуватих: розпалені антиукраїнські й антизахідні настрої та імперські амбіції як російської еліти, так і простих росіян рано чи пізно призведуть до наступної ескалації та війни. Щоб убезпечити Україну та світ від нової агресії, антивоєнній коаліції необхідно створити такі умови, наслідком яких стануть глибокі внутрішні зміни в РФ, що стали би гарантією сталого миру.
Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, зобов’язані прямим запитом з фронту, запитом українських захисників і захисниць, взяли на себе сміливість детально прописати ці умови. Світ вже не буде таким, як був до війни, тому наша мета – не повернутися до передвоєнного стану, а врахувати його вади, які уможливили війну, і створити новий, безпечніший лад, який наступну війну цілком унеможливить. Більшість наших пропозицій є у рамках міжнародного права, а деякі спрямовані на його розвиток відповідно до нових загроз світовій безпеці.
Цей маніфест містить візію такого повоєнного світу й окреслює шляхи її досягнення. Неможливо отримати мир ціною справедливості чи справедливість ціною миру. Для сталої міжнародної безпеки справедливість і мир мають бути досягнуті одночасно.
Отже, агресор має понести відповідальність за війну.
Україна має право не лише вимагати правосуддя за вчинені росіянами злочини, а також отримати чіткі гарантії сталого миру в майбутньому.
Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, віримо, що втілення ідей цього документа унеможливить наступну агресію та забезпечить сталий мир в інтересах всіх народів, на практиці – не тільки в Західній, але й у Центрально-Східній Європі – реалізувавши гасло «ніколи знову».
Передмова
1. Відповідальність за війну
2. Забезпечення сталого миру
Ми не знаємо, скільки триватиме війна. Однак одна річ є певною: кожен день наближає її до кінця. Настав час Україні та світові відповісти на запитання, яким буде цей кінець війни. Ми це робимо, бо світ загубився у застарілих концепціях, а в РФ нема опозиційних сил, які би запропонували картину майбутнього.
Неможливо передбачити в деталях завершення війни. Але ми розуміємо, що найгірший сценарій уже виключено: не буде поразки України та зникнення її з карти світу. ЗСУ при підтримці волонтерського руху та всього вільного світу цей сценарій повністю обнулили. Зараз уже очевидно, що Росія ближча до власної поразки та занепаду, аніж до завоювання України.
Ми також розуміємо, що перемир’я не означає завершення війни. З огляду на сильні антиукраїнські настрої та імперські амбіції як серед російської еліти, так і серед пересічних росіян, перемир’я стане лише перепочинком, запрошенням до нової, відтермінованої війни РФ проти України – подібно до того, як після перемир’я наприкінці першої російсько-чеченської війни послідувала друга, ще більш руйнівна та жорстока.
Єдиним прийнятним для українців і демократичного світу сценарієм є перемога України та її подальший розвиток як демократичної європейської держави, заснованої на верховенстві права та дотриманні прав людини. Але що таке перемога? Очевидно, вихід ЗСУ на кордони 1991 року є її необхідною, але не достатньою умовою, якщо РФ й надалі плекатиме агресивні плани. Яким чином убезпечити Україну та світ від наступної війни? Яким чином відвернути сценарій, коли за одне-два покоління до влади у Москві приходить новий Путін і починається нова війна РФ проти України та Заходу – війна, в якій воювати доведеться нашим дітям та онукам?
Ми виходимо з того, що перемоги ЗСУ на фронті у поєднанні з міжнародною ізоляцію Росії та західними санкціями призведуть до колапсу й падіння путінського режиму. Ми, однак, переконані, що українська перемога не буде повною, якщо не відбудеться внутрішньої трансформації Росії, внаслідок якої будь-яка російська агресія проти України та інших країн стане неможливою.
Треба виразно сказати: самі росіяни не спроможні зробити ці перетворення. Хвороби РФ зайшли надто далеко, щоби вона могла сама себе вилікувати. В російській історії не бракує спроб творення демократичної Росії. Але кожна така спроба закінчувалася ще довшим періодом авторитарної та тоталітарної влади, масовими репресіями проти власного населення та агресивною політикою щодо сусідів.
Сама Росія не може вирватися із зачарованого кола свого минулого. Вона може мінятися лише під міжнародним тиском. І тут передусім має звучати український голос. Ми, українці, повністю заслужили на те, щоб бути почутими. Це випливає з нашого запеклого спротиву російській агресії, яка загрожує всьому світові. Завдяки своєму минулому та теперішньому досвіду ми стали головними експертами з російського питання. Ми добре знаємо, що російська загроза виходить за межі Леніна, Сталіна чи Путіна. Ми є головною зацікавленою стороною у трансформації Росії як важливій умові досягнення сталого миру у світі.
Ми, автори цього документа, представники українського громадянського суспільства, взяли на себе сміливість детально прописати сценарій такої перемоги. Він має трьох адресатів. У першу чергу, це ми самі, Україна й українці. Ми маємо чітко уявляти контури своєї перемоги, щоб убезпечити наступні покоління від війни та геноциду.
Другим адресатом є наші міжнародні партнери, союзники у боротьбі проти російської агресії. Ми дякуємо їм за їхню теперішню допомогу: без неї неможлива була би наша майбутня перемога. Але ми хочемо, щоби вони усвідомили свій моральний обов’язок перед Україною. Українці своєю готовністю жертвувати своїм життям заради свободи та гідності нагадують нашим союзникам про їхні ж цінності, котрі були девальвовані в останні десятиліття прагматичними розрахунками вести з Росією та іншими авторитарними режимами business as usual.
Третім адресатом є всі ті сили в РФ та в еміграції, які прагнуть перетворень, передусім пригноблені народи імперії, активні борці з путінським режимом та інші неімперські російські сили. Можливо, комусь ці сили здаватимуться слабкими порівняно з путінським режимом, але саме на них покладається основна робота.
Наша мета – не повернення світу в ситуацію «до початку агресії», а створення нового, більш безпечного світу, в якому подібна агресія є неможливою, а її передумови стають приводом для дій на випередження. Більшість наших пропозицій є у рамках міжнародного права, а деякі спрямовані на його розвиток відповідно до нових загроз світовій безпеці.
Цей документ має донести ще одну важливу ідею. Неможливо отримати мир ціною правосуддя чи правосуддя ціною миру. Для сталої міжнародної безпеки правосуддя і мир мають бути досягнуті одночасно.
Цей документ не адресує питання деколонізації захопленого Російською імперією простору чи питання повоєнного геополітичного розкладу сил. Це важливі та пов’язані з цим документом питання, які, втім, потребують окремого розгляду.
Від часів Першої світової війни доля цього світу значною мірою залежала від того, що відбувалося в Україні і навколо України. Кожна спроба ігнорувати український голос у минулому закінчувалася катастрофою як для України, так і для всього світу. Українці стали суб’єктами історії, а тому світ має звикнути до того, що «нічого про Україну без України». Інакше високу ціну за ігнорування України платитимуть не лише ми, українці, але і весь світ. Лише безпека дасть можливості розвитку Україні, Європі та світу й створить передумови для розв’язання найскладніших завдань людства.
Сьогоднішнє російське суспільство не усвідомлює своєї колективної провини ні за війну, злочинний характер якої очевидний більшості сторонніх спостерігачів, ні за її наслідки. Абсолютна більшість населення, будучи адептами імперіалістичної величі РФ, легко потрапляє під вплив наративів офіційної пропаганди про так званий захист жителів Донбасу, про штучність української державності, про те, що українського народу не існує, бо росіяни та українці становлять один і той самий народ, про необхідність захисту РФ від агресії НАТО. А опозиційно налаштовані по відношенню до влади в РФ громадяни вважають себе такими самими жертвами політики Путіна, як і українці.
Майбутнє сусідство на основі сталого миру неможливе без змін у масовій свідомості росіян. Виплата повоєнних репарацій / відшкодувань має сприйматися як виправлення очевидної несправедливості, а не як покарання цілого народу за рішення однієї особи. Тому питання притягнення до відповідальності за злочини війни проти України має надзвичайно велику вагу як інструмент створення стійкого миру та відновлення справедливості у легітимний спосіб.
Є три категорії злочинних дій, які вимагають належної юридичної оцінки: злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та заклики до нього.
Перша з них – напад на суверенну державу з метою захоплення її території та встановлення контролю над нею, стирання її культурної та національної ідентичності. Дії РФ вже отримали відповідну політичну оцінку з боку багатьох міжнародних структур, проте на сьогоднішній день відсутні механізми юридичної відповідальності. Ані РФ, ані Україна не ратифікували Римський Статут Міжнародного кримінального суду з Кампальськими поправками, РФ системно зловживає своїм правом вето в Раді Безпеки ООН, що не дає можливості застосувати юрисдикцію МКС. З метою заповнення цієї прогалини Україна пропонує ідею створення окремого тимчасового міжнародного трибуналу щодо злочину агресії. Він може бути створений на основі угоди між окремими державами або рішенням міжнародної організації (ООН) чи регіональних організацій (Ради Європи та/або ЄС). Ключовим питанням є досягнення максимальної легітимності механізму відповідальності та можливості подолання імунітетів вищих посадових осіб країни-агресора. Дії російських керівників мають розглядатися як злочини проти миру та безпеки людства, а механізм відповідальності має бути відповіддю міжнародного співтовариства, а не лише окремої держави.
За умов консолідації політичної волі багатьох країн, можливо було би надати юрисдикцію Міжнародному кримінальному суду шляхом внесення змін процедурного характеру до Римського Статуту МКС (наприклад, передбачивши можливість адресувати звернення ГА ООН), але це може розтягнутися на десятиліття. Будь-який механізм потребує широкого міжнародного консенсусу, формування якого зараз є пріоритетним завданням. Важливо, щоб механізм відповідальності був дієвим, легітимним, не залишав поза межами досяжності вище керівництво країни-агресора.
Україна звернулася до Міжнародного Суду ООН, стверджуючи, що РФ використала безпідставні звинувачення України у вчиненні злочину геноциду з метою виправдання акту агресії. Україну підтримали десятки інших країн.
Інші дії, що вимагають належної правової оцінки, – це спосіб ведення військових дій, коли нехтується людське життя, людська гідність. В ході війни документуються масові випадки порушення міжнародного гуманітарного права. РФ не лише вчинила очевидний злочин проти миру та безпеки людства, але й порушує закони та звичаї війни. На відміну від агресії, відповідальність за яку несе вище військово-політичне керівництво країни, воєнні злочини вчиняються різними учасниками збройного конфлікту, від солдата до генерала. Важливо належно розслідувати ці злочини, встановити як осіб, що їх вчинили безпосередньо, так і тих, хто віддавав накази. Російське суспільство та міжнародне співтовариство мають бути обізнаними про масовий характер злочинів, про свідомі напади на цивільне населення, непропорційне застосування засобів ураження, про тактику власної армії, яка нехтує життям цивільних, військовополонених, навіть власних військовослужбовців.
Ще одна категорія злочинів, що мають більш масштабний умисел, – це злочини проти людяності та геноцид і заклики до нього. Системне переслідування певних категорій цивільного населення за наперед визначеними ознаками, масові вбивства цивільного населення, масове застосування катувань, сексуального насильства, масове переселення українців на територію РФ, переміщення дітей з України та їхнє подальше «усиновлення» в РФ, системні атаки в зимовий період на енергетичну інфраструктуру країни з метою завдання страждань цивільному населенню – ці та інші дії мають отримати відповідну юридичну кваліфікацію. Ключова роль у розслідуванні цих злочинів має належати Міжнародному кримінальному суду, що має відповідну юрисдикцію.
Україні та світові важливо діяти таким чином, щоб очевидним пріоритетом були права потерпілих та інтереси правосуддя. Показове зневажливе ставлення нинішніх керівників РФ до міжнародного правосуддя не має нікого демотивувати.
В Україні відкрито десятки тисяч кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів. Такий безпрецедентний масштаб злочинних дій становить серйозний виклик для національної системи кримінальної юстиції України, а Міжнародний кримінальний суд обмежить розслідування тільки кількома обраними справами. Водночас Україна має демонструвати ефективну роботу системи правосуддя. Забезпеченню справедливості усім жертвам міжнародних злочинів може сприяти залучення міжнародного елементу в межах національної системи правосуддя.
На жаль, процедури та інституції, відповідальні за міжнародне правосуддя, далекі від досконалості. Однак масштаб російсько-української війни та можливі наслідки спонукають до пошуку додаткових рішень. Легітимність та максимальна консолідація міжнародного співтовариства довкола дієвих механізмів відповідальності за вчинені в ході російсько-української війни злочини мають бути першочерговими цілями. Це створить стабільну основу для діалогу з російським суспільством на основі встановлених фактів й обмежить можливість нехтування ними. Поле досягнення компромісів буде обмежено цими «червоними прапорцями», а російське суспільство змушене буде переосмислювати питання загальнолюдських цінностей як основи безпеки і світопорядку. Тому в стратегічній перспективі відповідальність принесе користь РФ, незалежно від її подальшого державного ладу та територіального устрою. Україна має демонструвати світові відкритість до співпраці та відданість цінностям поваги до прав людини і верховенства права.
РФ має заплатити за розв’язану нею війну й компенсувати Україні матеріальні та моральні збитки. Для цього державами та міжнародними організаціями має бути ухвалено такий комплекс рішень на міжнародному та національному рівні, який би забезпечив об’єктивну оцінку та справедливе відшкодування РФ завданої Україні шкоди.
Станом на початок 2023 року лише прямі матеріальні збитки України від повномасштабної війни сягнули, за оцінками українського уряду, 700 млрд доларів і щоденно продовжують зростати. Опосередковані матеріальні збитки (насамперед втрачена економічна динаміка, працездатність мільйонів людей, медичні й соціальні витрати майбутнього) ще мають бути оцінені. Крім того, безпрецедентними є моральні збитки: Україна має право вимагати виплат жертвам війни та їхнім сім’ям.
З початку повномасштабної війни в межах західних санкцій було заморожено понад 300 мільярдів євро з валютних резервів російського Центробанку. Використання цих коштів як компенсації українських втрат було б логічним кроком, хоча потребує змін до законодавчих рамок та певної політичної сміливості з боку країн, де такі кошти були розміщені, – в США та деяких країнах ЄС. Втім, їхня швидка конфіскація на користь України виглядає малоймовірною, поки існує бодай теоретична можливість, що РФ по закінченні війни погодиться на добровільну виплату компенсацій Україні. До того моменту заморожені кошти можуть відігравати роль певного гарантійного депозиту.
Іншим джерелом компенсації можуть бути кошти приватних компаній та фізичних осіб, пов’язаних із путінським режимом. Процес заморозки таких коштів розпочався одразу після початку повномасштабної агресії і наразі триває.
Загалом міжнародний механізм відшкодування може передбачати два варіанти розв’язання проблеми:
Можлива і певна комбінація двох варіантів, тим більше, що перший варіант не може поширюватися на активи приватних осіб та компаній, а лише на ресурси держави. Також можливі більш інноваційні механізми на кшталт міжнародного податку на російський експорт у фонд відшкодувань Україні.
Перший варіант був би кращим з точки зору всеохопності врегулювання, визнання та спокутування РФ своєї провини за війну, однак його можливість віддалена в часі, тоді як масштабні матеріальні втрати вимагають якомога швидшої компенсації.
Основною перешкодою другого варіанта є правові чинники: для його реалізації необхідні істотні законодавчі зміни на рівні держав, які заморозили й готові передати Україні російські активи.
Слід вітати розпочатий урядами багатьох країн (США, Канада, Естонія, Німеччина тощо), а також Європейським Союзом пошук політико-правових рішень, які би надали змогу вже в перспективі кількох місяців запустити передачу Україні заморожених активів РФ.
Водночас для переконливості та успішності дипломатичної роботи української сторони щодо конфіскації заморожених активів у світі Україні варто проводити власну послідовну політику конфіскації таких активів, розміщених на території України, насамперед активів наближених до Путіна російських олігархів та пов’язаних з ними осіб та компаній.
Окремо стоїть питання негайного повернення примусово вивезених з України людей, передусім вкрадених та незаконно усиновлених дітей, що мають бути без будь-яких умов негайно повернені своїм законним опікунам в Україні. Також мають бути негайно і безумовно повернені вкрадені в України культурні цінності та архіви.
У своїх резолюціях «Агресія проти України» від 2 березня 2022 року, «Гуманітарні наслідки агресії проти України» від 24 березня 2022 року та «Призупинення прав членства Російської Федерації у Раді з прав людини» від 7 квітня 2022 року Генеральна Асамблея ООН визнала, що РФ здійснила агресію проти України, порушивши ст. 2 (4) Статуту ООН, яка забороняє членам ООН застосовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності інших держав. Дії РФ дискваліфікують її як миролюбну державу – що є основним критерієм членства в ООН (згідно зі ст.4 Статуту) та в інших міжнародних організаціях.
Відповідно, всі міжнародні організації мають ухвалити рішення щодо виключення, призупинення або обмеження прав членства РФ. Ці рішення можуть бути переглянуті лише тоді, коли РФ припинить агресію, визнає свою відповідальність й відшкодує завдані збитки. Таким чином, участь у міжнародних організаціях є одним із основних важелів міжнародного тиску на РФ, поруч з економічними санкціями.
Пріоритетом має стати якнайшвидше позбавлення РФ місця у Раді Безпеки ООН та ООН загалом. Згідно з офіційною позицією України, слід виправити грубе і безпрецедентне порушення Статуту ООН, що триває з 1991 року, коли РФ успадкувала місце СРСР в ООН в обхід передбаченої Статутом ООН процедури. У грудні 1991 року це відбулося з мовчазної згоди держав-членів Ради Безпеки й Секретаріату ООН, які таким чином обмежили права всіх інших держав-членів ООН висловитися щодо цього питання у рамках голосування у Генеральній Асамблеї, як це передбачено ст.4 Статуту ООН.
Більше того, явно всупереч Статуту ООН, РФ узурпувала місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Адже чинна ст. 23 Статуту, що містить перелік постійних членів Ради Безпеки ООН, – не містить слів «Російська Федерація», натомість «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Дотепер не відбулось ані змін Статуту, ані жодного голосування Генеральної Асамблеї на підтримку передання Російській Федерації місця СРСР у Раді Безпеки.
Як наслідок, зараз РФ має можливість блокувати дії Ради Безпеки ООН, вдаватися до ядерного й продовольчого шантажу та уникати відповідальності за свої злочини не лише в Україні, але й у Грузії, Чечні, Сирії, країнах Африки тощо.
Таким чином, для реалізації своїх цілей підтримки міжнародного миру та безпеки, а також для відновлення поваги до свого Статуту, Організація Об’єднаних Націй має ухвалити рішення про позбавлення РФ постійного членства у Раді Безпеки ООН та позбавлення (або призупинення) членства РФ в ООН у цілому і, відповідно, в її спеціалізованих установах і програмах, таких, зокрема, як ЮНЕСКО.
Це також має мати наслідком позбавлення громадян РФ права працювати у Секретаріаті ООН, а також виключення можливості залучення персоналу з РФ до миротворчих місій (це незначна кількість – у 2021 році було лише 65 росіян у всіх місіях ООН, тому це не має бути проблемою для ООН). Також необхідно виключити, призупинити членство або обмежити права РФ в організаціях та агенціях системи ООН.
У майбутньому, коли РФ повернеться до правил цивілізованого світу, вона зможе знову набути права звичайного члена ООН на загальних підставах, за передбаченою Статутом процедурою. Проте місце постійного члена РБ ООН не може бути надане РФ. Поки не буде проведена реформа Статуту ООН (що є надто складним питанням), місце СРСР у Раді Безпеки може просто залишатися вакантним.
Внаслідок значного порушення зобов’язань країни-учасниці, ОБСЄ має призупинити участь РФ і Білорусі й застосувати, за прецедентом Югославії у 1992 році, принцип «консенсус мінус один». Також РФ та її громадяни мають бути виключені з усіх органів та місій ОБСЄ.
БДІПЛ та Верховний представник з прав меншин мають почати моніторинг демократії, прав людини та прав меншин в РФ. Нормалізація відносин ОБСЄ з РФ може відбутися лише після виконання РФ усіх вимог БДІПЛ та Верховного комісара щодо дотримання «третього кошика» вимог до членів ОБСЄ.
У разі, якщо інші члени ОБСЄ блокуватимуть відповідні рішення, доведеться або ліквідувати, або перезаснувати організацію зі збереженням принципів, на яких вона заснована, але з запрошенням лише тих країн, які готові підтримати виключення РФ та її сателітів, і переглянути методи роботи (скасування правила консенсусу для всіх рішень).
Рада Європи виключила РФ у березні 2022 року. РЄ зможе ухвалити рішення про повернення РФ лише після виконання всіх критеріїв членства, зокрема щодо належного виконання Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та інших ключових конвенцій РЄ, а також визнання примату рішень ЄСПЛ.
G20 має ухвалити рішення про повне бойкотування чи незапрошення РФ на саміти та інші зустрічі у форматі G20, поки РФ не припинить агресивну війну та повністю не відшкодує завдану шкоду (і за умови, що на той момент економічний потенціал РФ все ще буде достатнім для входження до G20).
Міжнародні економічні організації та фінансові інституції (СОТ, МВФ, Світовий банк, ФАТФ): наразі низка країн Заходу призупинила статус most favored nation у торгівлі з РФ у рамках СОТ; Світовий банк призупинив всі свої програми в РФ; ФАТФ обмежив РФ у правах (але не виключив зі свого складу і не включив до «чорного списку»); натомість МВФ не впровадив жодних обмежень. Цього замало: всі міжнародні інституції мають ухвалити рішення щодо виключення, призупинення членства або обмеження прав, поки РФ не припинить агресивну війну та повністю не відшкодує завдану шкоду.
РФ має бути виключена з усіх керівних органів та органів управління МАГАТЕ для мінімізації впливу на рішення та політику цієї організації. Російські нові об’єкти ядерної енергетики і працівники російських компаній не повинні отримувати сертифікатів відповідності і, відповідно, гарантій того, що побудовані об’єкти відповідають найкращим міжнародним стандартам. Будь-які російські ядерні об’єкти повинні зберігати статус загрози для національної безпеки країн, де вони розташовані, щоб усі країни добровільно відмовлялись від співпраці з російськими компаніями.
Стратегія виходу РФ з війни в Україні після повної поразки її військ має фокусуватися на усуненні в справедливий спосіб наслідків російської агресії з урахуванням безумовного пріоритету інтересів українського суспільства та поваги до суверенітету та територіальної цілісності України.
Через невідновлювальні людські втрати, масову міграцію мільйонів громадян України, шкоду, завдану демографії, економіці, критичній інфраструктурі, Україна має право не лише сподіватися на покаяння та спокуту росіян, але й вимагати правосуддя за вчинені ними злочини й чітких гарантій невідновлення потенціалу агресії. Також РФ повинна піти з усіх сфер життя в Україні, щоб виключно українське суспільство без будь-якого тиску чи втручання могло визначати своє майбутнє та захищати свою ідентичність.
Пріоритетні заходи повинні включати:
Прийняття цього плану також засвідчуватиме, що міжнародна спільнота поставила крапку на толеруванні імперських претензій РФ на Україну як на свою сферу впливу, отже створила запобіжники проти наступної агресії.
Базовими передумовами сталого миру є набуття Україною членства в Європейському Союзі та НАТО.
Членство в ЄС задає внутрішню рамку, визначаючи зміст модернізаційних реформ, закріплюючи відданість верховенству права та демократичному устрою (тобто дає відповідь на питання «якою має бути Україна?»). Україна йтиме шляхом зміцнення демократичних інституцій, розвиватиме здобутки децентралізації, реформи державного і корпоративного управління, впроваджуватиме європейські стандарти в усіх галузях та надихатиметься цілями сталого розвитку, і водночас уникатиме сповзання до авторитаризму та монополізації влади – ризиків, типових для багатьох поствоєнних країн.
В свою чергу, членство в НАТО гарантує зовнішній каркас безпеки. Рух до членства в ЄС та НАТО – два процеси, що нерозривно пов’язані один з одним, хоч і не обов’язково завершаться одночасно.
Демократичні країни готові будуть надати найвищі гарантії безпеки Україні (через 5 Статтю Вашінгтонського Договору щодо створення НАТО), тільки якщо будуть впевнені, що рух України до високих демократичних стандартів, правової культури, соціальної ринкової економіки та подолання корупції буде щирим та послідовним. Обумовлений прозорими критеріями рух до членства в ЄС є запобіжником незмінності такого руху.
З початком великої війни у 2022 році зникла потреба вигадувати безпекові симулякри: пропонована РФ ідея «нової архітектури безпеки в Європі» остаточно збанкрутувала. По суті, за даною етикеткою приховувалось прагнення РФ до «нової Ялти», тобто поділу Європи на сфери впливу.
Ще раніше, у 2014 році, зазнала банкрутства ідея «позаблоковості» або «нейтральності» України: позаблоковий статус, що був закріплений у законодавстві України станом на березень 2014 року, жодним чином не вберіг країну від анексії Криму та початку проксі-війни в Донбасі. Відновлення дискусій про позаблоковість/нейтралітет України є контрпродуктивним, адже цей статус забезпечує не мир і територіальну цілісність України, а лише умови для безкарної збройної експансії РФ в Україну та анексії її територій.
Велика війна обнулила побоювання про те, що подальше розширення НАТО може погіршити стосунки з РФ, адже вони досягли абсолютного нуля і без розширення, внаслідок односторонніх дій РФ. Важливий крок у цьому напрямі був зроблений у 2022 році із запрошенням Швеції та Фінляндії приєднатись до Альянсу. Прецедент швидкого вступу без застосування розробленого для мирних часів інструменту тривалої підготовки – Плану дій з набуття членства – може застосовуватися і надалі, особливо в контексті тривалого, з 2009 року, досвіду виконання Україною щорічних програм співпраці, спрямованих на досягнення критеріїв членства.
Натомість рух до членства в ЄС буде розгортатися в рамках отриманого Україною у червні 2022 року статусу кандидата через відповідний переговорний процес та впровадження критеріїв, що виступатимуть дороговказом зміцнення демократичних інститутів, верховенства права, конкурентоздатності української економіки та життєстійкості українського суспільства.
На сьогодні ризики від невключення України до ЄС та НАТО (збереження «сірої зони», що створює постійну спокусу безкарної агресії з боку РФ ) значно перевищують ризики від розширення, про які активно говорилося у попередні роки (спровокувати РФ чи прийняти недостатньо підготовлені країни).
З початком великої війни по суті зник важливий чинник скепсису щодо членства України в ЄС та НАТО – чинник удаваної слабкості чи споживацтва України, яку дехто розумів як малоспроможну failing state. Україна зазнала найвищих випробувань у війні з РФ і гідно протистоїть суттєво переважаючому агресору – і у військовому вимірі, і в контексті суспільної стійкості та витривалості. З таким досвідом Україна гарантовано не буде споживачем, а стане суттєвим контрибутором європейської безпеки та стійкості.
Внаслідок успішного руху України до членства в ЄС та НАТО буде створено ефективний запобіжник потенційним спробам відновлення російського імперського простору, що потребують наявності «сірого» поясу, не охопленого дієвими гарантіями безпеки (які забезпечує НАТО), та водночас гармонізованими правилами функціонування держави, суспільства та ринку (що забезпечує ЄС).
Формування стереотипів щодо Росії на Заході відбувалося століттями. Сьогодні ці стереотипи включають ідеї щодо величі, непереможності та успішності РФ на противагу другорядності України, щодо права РФ на зони інтересів, щодо виключного права РФ на спадщину СРСР (включаючи моральну спадщину жертви й переможця нацизму), щодо прийняття російської версії історії країн і народів Східної Європи та Північної Євразії, щодо російської приналежності тих або інших територій України, щодо виключної величі та важливості російської культури тощо. Зазначені стереотипи були підсилені неймовірно ефективною та тривалою пропагандою та дезінформацією. Водночас недооцінювалися імперські амбіції та агресивні дії РФ, згортання демократії та стан справ у сфері прав людини в РФ. Економічна співпраця з авторитарним режимом та слабка реакція на незаконну анексію Криму у 2014 році надали РФ самовпевненості та фінансового ресурсу для проведення повномасштабної агресії проти України.
Вищезазначені стереотипи призвели не лише до переоцінки РФ, а й до недооцінки України. Саме тому Захід постійно був здивованим українською стійкістю та вибором українським суспільством європейського та євроатлантичного вектора наперекір всім прагненням РФ. Одностайність загальнонаціонального референдуму щодо незалежності України у 1991 році, Помаранчева революція 2004 року, Революція гідності 2013-2014 років та збройна боротьба 2014-2023 є прикладами, котрі переконливо спростовують антиукраїнські стереотипи.
Для подолання стереотипів необхідно реалізовувати наступні підходи:
Досвід російської агресії доводить, що пропаганда на державному рівні агресивної війни та геноциду повинна викликати потужну реакцію світового співтовариства, аж до запровадження санкцій. Відсутність реакції на розпочату пропагандистську підготовку до війни врешті призводить до набагато гірших наслідків.
Стійкого та сталого миру в Європі не буде, якщо на континенті залишатиметься країна, яка у гірших традиціях темних віків історії не поважає права людини і не гарантує їх дотримання навіть своїм громадянам, яка залишилася імперією, що не гарантує свободу розвитку своїм корінним народам та національним меншинам, яка використовує політику історичної пам’яті, громадські організації, церкву, суди не для гарантування свободи та розвитку своїм громадянам, а для обґрунтування та підтримання тоталітарної влади, агресивної зовнішньої політики та експансивного мілітаризму. Агресія РФ проти України засвідчила необхідність деколонізації РФ та подолання тоталітарних практик реалізації влади в ній.
Тому для забезпечення стійкого і сталого миру в Європі РФ повинна насамперед привести свій конституційний лад, суспільний устрій та свою політику до сучасних норм, причому зробити це не лише юридично, а й фактично. Це є однією з необхідних умов початку обговорення нормалізації відносин з нею.
По-перше, необхідно привести конституцію РФ до міжнародно визнаних стандартів, визначених у рекомендаціях Ради Європи та Венеційської комісії як її спеціалізованого органу. Насамперед конституція має закріплювати:
По-друге, необхідно привести реальний лад РФ у відповідність до її конституції, а для цього:
Досвід багатьох країн, які виходили з тоталітаризму, засвідчує також позитивний ефект відмови від одноособового політичного лідерства (монарха чи президента) та переходу до організації влади на основі політичного плюралізму і парламентаризму.
Поки РФ залишається імперією, тримає у своєму складі колонізовані народи, не визнаючи їхнього права на самовизначення, експлуатує в інтересах центру та олігархів території суб’єктів федерації, шанси РФ стати демократичною правовою європейською державою залишаються близькими до нуля. Тому необхідно інформаційно та політично забезпечити можливість реалізації колонізованими та корінними народами, а також мешканцями колонізованих територій визнаного базовими документами ООН права на самовизначення, якщо на то буде чітко виражена воля цих народів. При цьому не слід боятися можливого формування нових незалежних держав, важливо лише сприяти демократичному та мирному характеру цього процесу.
Крім приведення до цивілізованих стандартів конституції і законодавства, важливо створити умови для трансформації суспільної свідомості від підтримки імперіалістичної агресивної концепції «русского міра» до поваги гідності та свободи всіх людей, націй і народів. Одним з інструментів такої трансформації є люстрація – встановлена законом неможливість займати публічні посади та брати участь в публічному житті (включно з викладацькою діяльністю та виступами в засобах масової інформації) впродовж 25 років особам, причетним до формування та функціонування путінського тоталітарного режиму, який культивує ненависть до інших народів та антизахідну істерію, відродив російський імперіалізм та виправдовує його минулі злочини, вдався до неправового застосування збройних сил у Чечні, Грузії, Молдові, Україні, вчинив злочини геноциду в Україні. Коло причетних осіб має включати депутатів парламенту, що голосували за агресію проти України; суддів конституційного суду РФ, що визнавали законність анексії Криму; керівників, редакторів та журналістів політичних програм федеральних медіа; керівників Російської православної церкви, Духовних управлінь мусульман та інших релігійних діячів, що пропагували й схвалювали війну; генералів збройних сил та службовців ФСБ; членів уряду та посадовців адміністрації президента РФ тощо.
Необхідно визнати злочинними органи ЧК-НКВС-КДБ-ФСБ, щоб виключити у майбутньому будь-які спроби захопити владу їхніми співробітниками та контролювати державу. Також необхідно забезпечити цивільний контроль над сектором безпеки.
«Нормалізація» РФ неможлива без проведення відповідних заходів у гуманітарній політиці. За аналогією з денацифікацією гітлерівської Німеччини після її поразки, ця політика у випадку РФ має звестися до її «дерашизації». Під цим розуміємо не заборону чи ущемлення російської ідентичності, мови та культури (подібно до того, як російська влада робила це по відношенню до українців та інших народів), а подолання ототожнення РФ з «великою Руссю» та «русским міром». Саме з цим ототожненням пов’язані ідея та державна політика «величі РФ», почуття історичної виключності Росії як окремої цивілізації, зверхність та територіальні претензії до нібито «неісторичних» народів-сусідів і спроби встановити своє монопольне право на їхню історію.
Заради досягнення цієї мети варто:
Сучасна Росія є наслідком багатьох століть кривавих колоніальних розширень, знищення народів, жорстокої експлуатації людей та обмеження прав громадян. Тривала історія утисків як сусідів, так і власних громадян не перервалася в сучасну добу, коли демократія, права людини та засади мирного співіснування стали основою сучасного світового порядку. Без докорінних змін у культурній, політичній та управлінській традиціях Росія навіть після поразки ризикує перетворитися на державу, яка прагнутиме реваншу і становитиме загрозу наступним поколінням.
Саме тому РФ повинна бути демілітаризована, роззброєна і позбавлена змоги розпочати нову війну в Європі. Плани міністерства оборони РФ з нарощування збройних сил протягом 2023-2026 років до 1,5 млн осіб, утворення двох нових військових округів (Московського і Ленінградського), плани створення нових механізованих та артилерійських дивізій, перетворення повітряно-десантних бригад та бригад морської піхоти на дивізії, розміщення на кордоні з майбутнім членом НАТО Фінляндією армійського корпусу вказують на те, що через певний час РФ буде готова здійснити агресію більшими і краще підготовленими силами з використанням тактичної ядерної зброї. Відновлюючи наступальну дивізійну структуру часів СРСР, РФ трансформує свої збройні сили під вирішення стратегічних наступальних завдань.
Можливі кілька напрямків російського наступу в Європі. Високоймовірною є агресія проти країн Балтії та Польщі. Молдова та Румунія на півдні, Словаччина у центрі та Фінляндія на півночі східного флангу НАТО можуть стати цілями наступної російської агресії. Якщо зараз, коли РФ ослаблена програною війною з Україною, світ не скористається моментом для її повного роззброєння, він зіштовхнеться з новою російською війною. Вона буде супроводжуватись застосуванням тактичної ядерної зброї, тому що тільки зі звичайною зброєю РФ ніколи не буде достатньо сильною.
Першим бар’єром агресії зі сходу завжди буде Україна. Саме тому Україна має бути в НАТО. Ми не розглядаємо наше майбутнє членство лише в контексті гарантії безпеки для України. На основі Статті 5 Північноатлантичного договору ми хочемо бути разом з нашими сусідами по НАТО східним щитом Альянсу проти російської агресії. Україна має бути оснащена найкращими озброєннями та військовою технікою. Членство в НАТО – це наш внесок у спільну європейську безпеку. Україна має стати наріжним каменем стратегії колективної оборони НАТО.
Демілітаризація та денуклеаризація РФ є необхідними з позиції покарання світовою спільнотою ядерної держави-агресора, що здійснила напад на без’ядерну державу, погрожує застосуванням ядерної зброї, здійснила захоплення об’єктів атомної енергетики з ризиком виникнення масштабної ядерної аварії, стимулювала дискредитацію глобального режиму нерозповсюдження ядерної зброї й прискорення розробок такої зброї та її носіїв в порогових країнах.
РФ як країні, яка вдалась до агресії зі здійсненням воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноцидної практики, має бути заборонена військова присутність за межами національної території безвідносно до того, чи є вона офіційною присутністю формувань збройних сил РФ, чи у вигляді приватних військових компаній. Підлягають ліквідації усі військові бази та пункти базування за межами міжнародно визнаної території РФ. Щоб запобігти новій війні в Європі, для РФ мають бути встановлені обмеження в рамках нового формату переговорів по контролю звичайних збройних сил та озброєнь в Європі.
Демілітаризація агресора має включати:
Також демілітаризації підлягає Білорусь як держава-союзник агресора, що надала свою територію для нападу на Україну.
Денуклеаризація Росії диктується безпрецедентністю нападу ядерної держави на без’ядерну учасницю ДНЯЗ, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї. Вважаємо, що США як провідна ядерна держава та інші члени «ядерного клубу» – Велика Британія, Франція та КНР як країни, відповідальні за долю світу, мають ініціювати запуск процесу схилення до денуклеаризації країни-агресора. Має бути поставлена умова – без денуклеаризації РФ неможливе зняття санкцій, а будь-яке ухилення від денуклеаризації супроводжуватиметься їх посиленням аж до повної економічної ізоляції РФ як джерела загрози миру в Європі.
РФ використовувала енергетику як зброю; отже, ці можливості треба обмежити.
Досягнення цілей Паризької угоди зі скорочення викидів, реалізація ЄС свого Зеленого Курсу вже поставили під питання використання викопних видів палива у майбутньому, у тому числі російської нафти та газу. Війна РФ проти України має пришвидшити цей процес – частка російських енергоресурсів на європейському ринку вже зводиться до нуля і буде заміщатися відновлюваними джерелами енергії. Постачання на світовий ринок має відбуватися під контролем міжнародної спільноти.
Будучи одним із ключових гравців на світовому енергетичному ринку, РФ постійно демонструє неспроможність розумно розпорядитися отриманими доходами від продажу природних ресурсів і, замість розвитку добробуту регіонів країни, витрачає їх через корупцію, на знищення опозиції та організацію війн з іншими країнами. Мовчазне невтручання країн-покупців (особливо членів ЄС) у те, на які цілі витрачаються кошти від продажу газу та нафти, стало однією з причин війн, розпочатих РФ у Грузії та Україні, оскільки дало владі РФ неконтрольовані надприбутки. Оскільки глобальна торгівля нафтою і газом ще зберігатиметься протягом десятиліть, принципи такої торгівлі мають бути змінені.
Краща координація країн-покупців нафти й газу дозволяє обмежувати маніпуляції й шантаж в енергетичному секторі. Застосування “price caps” (стелі ціни на товар), координація щодо обмежень на морську торгівлю російською нафтою показали, що світ може виграти від формування єдиної позиції на ринку.
Європейський Союз уже розпочав процес для спільних закупівель газу серед країн- членів. Цілком може бути виграшною ситуація, коли на противагу ОПЕК буде сформовано об’єднання найбільших покупців енергетичних ресурсів, що матиме вплив на глобальну політику в сфері енергетики.
В рамках накладання санкцій за порушення міжнародного права та формування спільних дій з відновлення договороспроможності Росії має бути створено механізм продажу природних ресурсів лише через спеціальний рахунок спеціалізованої міжнародної Агенції, яка забезпечить контроль над тим, щоб кошти вкладалися лише у розвиток інфраструктури і добробуту регіонів країни й підтримку прав людини. Також завданням такої Агенції має бути переорієнтація частини прибутку для фінансування відбудови України. Отримавши важкі руйнування понад 50 відсотків енергетичної системи, Україна буде справедливо вимагати її відбудови на принципах досягнення кліматичної нейтральності за рахунок таких коштів.
Врахування уроків російської агресії для майбутнього енергетичного сектору означає:
***
Ми, автори цього маніфесту, представники українського громадянського суспільства, віримо, що втілення ідей цього документа унеможливить наступну агресію та забезпечить сталий мир в інтересах всіх народів, на практиці – не тільки в Західній, але й у Центрально-Східній Європі – реалізувавши гасло «ніколи знову».
Андрій Андрушків, молодший сержант ЗСУ, магістр теології
Богдан Панкевич, співзасновник, член Політради Української Галицької партії
Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської та Львівської бізнес-шкіл
Володимир Горбач, виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії
Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС», Міжнародний центр української перемоги (ICUV)
Дмитро Шульга, директор програми «Європа і світ» Міжнародного фонду «Відродження»
Євген Глібовицький, директор, аналітичний центр pro.mova
Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ
Костянтин Батозський, політолог
Масі Найєм, військовослужбовець ЗСУ, адвокат
Микола Виговський, громадський діяч
Михайло Гончар, президент Центру «Стратегія ХХІ», головний редактор часопису «Чорноморська безпека»
Наталія Гуменюк, журналіст
Оксана Дащаківська, керівниця офісу Міжнародного фонду «Відродження» у Львові
Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»
Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод
Олексій Ковжун
Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі ОПОРА
Орест Друль, редактор, «Збруч»
Павло Клімкін, міністр закордонних справ України в 2014-2019 рр.
Роман Романов, директор програми «Права людини і правосуддя», Міжнародний фонд «Відродження»
Святослав Павлюк, виконавчий директор Асоціації «Енергоефективні міста України»
Тарас Стецьків, народний депутат України п’яти скликань
Ярослав Грицак, професор Українського католицького Університету
Aхтем Сеітаблаєв, режисер, актор, директор ДП «Кримський Дім», молодший сержант Сил ТрО ЗСУ
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, член правління українського ПЕН
Аліна Михайлова, депутатка Київради, військовослужбовиця ЗСУ
Алла Самойленко, кастинг-директорка, членкиня правління Української кіноакадемії
Андрій Дещиця, виконувач обов’язків міністра закордонних справ України в 2014 р.
Андрій Длігач, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Андрій Курков, письменник, член Українського ПЕН-центру
Андрій Любка, письменник
Аріяна Ґіць
Борис Херсонский, ректор КIСПП, Academic Honoris Causa (Belgium), поет та перекладач
Вахтанґ Кебуладзе, філософ, письменник, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Вахтанг Кіпіані, журналіст
Влад Троїцький, режисер, засновник гуртів Дахабраха, Dakh Daughters, проєкту NOVAOPERA
Володимир Дубровський, старший економіст CASE Україна
Володимир Єрмоленко, філософ, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld.org
Всеволод Речицький, доцент Українського католицького університету, Голова Ради Харківської правозахисної групи
Геннадій Максак, виконавчий директор Ради зовнішньої політики «Українська призма»
Геннадій Мохненко, пастор, керівник «Капеланського батальйону Маріуполь», президент благодійного фонду Пілігрим
Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії- Премудрості
Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа»
Євген Бистрицький, Український філософський фонд
Євген Дикий, ветеран російсько-української війни, публіцист, біолог, директор Національного антарктичного наукового центру МОН України
Ігор Гирич, завідувач відділу джерел з історії України ХІХ – поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України
Ігор Ісіченко, архиєпископ-емерит, професор Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна
Ігор Юхновський, академік НАН України
Ірина Соловей, філософиня, Garage Gang NGO
Кирило Говорун, професор Університетського коледжу Стокгольма
Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця
Леонід Фінберг, директор Центру юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Марина Хромих, громадська діячка, виконавча директорка Фундації DEJURE
Маріанна Кіяновська, письменниця
Марія Берлінська, громадська активістка, ветеранка російсько-української війни
Микола Рябчук, почесний президент Українського ПЕН-центру
Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету
Михайло Винницький, викладач Києво-Могилянської Академії
о. Андрій Зелінський, військовий капелан УГКЦ, викладач УКУ, співзасновник УАЛ, голова Наглядової ради «Українського ветеранського фонду»
Оксана Форостина, редакторка опіній, «Україна Модерна»; стипендіатка програми Europe’s Futures Інституту наук про людину (Відень)
Олег Рибачук, голова Центру спільних дій
Олег Яськів, науковець, культуролог, проректор з наукової роботи Українського католицького університету, офіцер ЗСУ
Олександр Ябчанка, лейтенант ЗСУ, лікар, викладач Українського католицького університету
Олександра Дворецька, правозахисниця
Олександра Кольцова, авторка, співачка, медіаменеджерка
Олеся Островська-Люта, культурологиня, директорка Національного культурно- мистецького і музейного комплексу «Мистецький Арсенал»
Ольга Руднєва, СEO благодійної організації «Благодійний фонд “СУПЕРЛЮДИ”»
Роман Сон
Саід Ісмагілов, голова Українського центру ісламознавчих досліджень, військовий парамедик
Святослав Літинський, к.ф-м.н., доцент кафедри програмування, ГО «Незалежні».
Сергій Плохій, професор, департамент історії, Гарвардський університет Юрко Прохасько, автор, перекладач, психоаналітик
Сергій Філімонов, командир спецпідрозділу Гонор ЗСУ
Тарас Возняк, головний редактор Незалежного культурологічного журналу Ї Олена Галушка, співзасновниця Міжнародного центру української перемоги Альона
Юрій Головач, академік НАН України, головний науковий співробітник, Інститут фізики конденсованих систем НАН України